Зовсім не зчулися як рушив потяг. Пропливають за вікном осінні краєвиди, а тут вирує своє життя. Ось чути, як лунає голос місцевого співака Йвана, який додає особливого колориту цій поїздці своїми не завжди зрозумілими , але такими веселими піснями. В сусідньому вагоні лунають  пісні про гори під гітару, а поряд доволі цікавий дядечко розповідає гуцульські анекдоти. Ось за вікном з’явилися гори, і так вже хочеться якнайшвидше вийти з потягу, щоб вдихнути на повні груди цілющого повітря. 

     Ось і наша зупинка. Шукаємо в натовпі знайомі обличчя і вирушаємо до місця нашої ночівлі, до якого йти менше 10 хвилин. А називається воно турбаза “ Говерла”. Всі розселяються по кімнатах, а після цього панує тиша. Ні, не думайте, що після поїздки в потязі ми  втомилися і заснули. Просто всі  виймають свої харчові запаси і готуються до трапези. Як то кажуть з голодним шлунком не посперечаєшся. Але не можна розслаблятися, адже впереді стільки цікавого.

         Виходимо на вулицю, де світить яскраве сонечко( що звісно ж нас дуже радувало). Викладачі дають нам короткий інструктаж( треба ж щоб хоч хтось нас повернув до реальності) і вирушаємо... Маршрут наш пролягає до гори П’ятихатки ( назва походить від того, що на ній наче маленькі коробочки розташувалися п’ять хатинок). На жаль, вже не працює канатна дорога, тож прийдеться вибиратися на гору своїм перевіреним транспортом, себто ногами. Як кажуть, перші метри найважчі. 

          Спершу дехто не був надто в захваті від такого тренування ніжок( ну що ж, нема чого дивуватися, приїхали ми з міста, де завжди на похваті громадський транспорт), але як тільки вийшли на маленьку галявинку звідки і взялися ці сили. Хочеться підніматися все вище і вище, здається ось-ось досягнемо руками хмар. Сама природа надає сили,  краса зачаровує душу, затамовує подих.

А ось і вершина. Куди й поділася втома – на всіх обличчях усмішки і щира радість. Куди не глянь оком – краса неймовірна. Вдивляємось в далечінь – десь там далеко під хмарами простяглися вершини Чорногірського хребта – красуня Говерла, Піп Іван, Петрос... з іншої сторони – шпилястий Хом’як, гора Синяк, ледь помітна гора Довбушанка... Дивишся на цю розмаїтість кольорів, тишу і непорушність гір – і зливаєшся з ними у одне єдине ціле. Думки десь порозліталися і кружляють з бешкетником вітром в осінньому танку, а на душі панує заворожуючий спокій. Робимо загальне фото на пам’ять.

сонечко вже ховається за гори і треба повертатися – а як не хочеться! От залишитися б тут ще хоч на хвильку...

         Вниз вже сходимо швидше, хоча обережно, щоб не натрапити на перешкоди. Гори огорнула темрява, з’явилися перші зорі, а гірську стежину освітлює місяць. Таке описати неможливо – це треба побачити. І згадка залишиться на все життя.

           Повернувшись на турбазу, мерщій біжимо по кімнатах, щоб трішки відпочити. А тоді збираємося по групах, щоб усім разом повечеряти, поділитися враженнями, а їх ой як багато!   

   А в той час  наші викладачі  приготували сюрприз – привітання  - дискотеку. Здавалося б, що після такого дня вже ніхто ходити не зможе, не те щоб танцювати, але це не про нас. Ми приїхали сюди святкувати. І не будемо витрачати ці прекрасні хвилини намарно. Ми чудово провели цей вечір, і вже тепер, справді замучені, спали, мов немовлята.

         А наступного дня природа знову ж таки порадувала нас чудовою погодою – світило ясне сонечко і ми вирушили на прогулянку.  По дорозі  зупинилися, щоб подивитися на оленя, який гордо походжав за огорожею, запишавшись загальною увагою. Який же він красень!

       Цього разу нам пощастило покататися на канатній дорозі – майже 20 хв. підйому. Це щось неймовірне – здається ось-ось з’являться крила і можна буде полетіти до хмар. Вершини гір купаються в ранішньому промінні сонця, а ми в красі цього краю. На вершині ми знову милувалися краєвидами. Ще вчора ввечері вони були одними, а сьогодні зовсім інші – ще фантастичніші. При бажанні можна покататися на конику ну і звісно ж фотографуватися досхочу.

Ну що ж, треба повертатися вниз до турбази і вирушати додому. Десь поруч шепочуться дерева, не відпускають від себе, манять своєю чарівністю гори.  Останнім поглядом прощаємося з ними, залишаючи серед їхньої могутньої величі частинку своєї душі і серця. Біжить, оминаючи пороги річка Прут, несе на своїх водах відблиски сонячних зайчиків...

А ми вже їдемо додому. Заплющивши очі ми ще подумки десь там, серед гір. Прислухаємося до співу пташок, дзюрчання річки, шепоту ялин, які по-своєму, по-особливому вітають нас із Днем студента.

Гори, ми не прощаємось з вами! Ми обов’язково повернемося нашою дружньою студентською сім’єю , щоб провести тут ще не одне свято. У наших студентських  серцях назавжди залишиться казкова мелодія Капатських гір!

Закарпатська весна

(автор Гомеляк Юлія)

Екскурсія по Закарпатті студентів та викладачів Інституту туризму

Попереду сотні миль сірого асфальту. Сотні миль очікування. Години проведені в автобусі. Але ж ми—туристи і дорога для нас—це частина життя. Це дух авантюризму, який живе в коленому з нас і саме він спонукає їхати на зустріч новому. Він і очікування Дива.

Диво—це нарцисові поля, які вже не одну ніч є головними героями снів, це оповитий таємницею Синевір, це старовинне місто Ужгород, і середньовічні замки Закарпатського краю—краю магнолій.

Не терпиться усе це побачити на власні очі, відчути атмосферу цих місць, зберегти пам 'ять про них на плівці фотоапарату, тау власних думках.

Наша екскурсія розпочалась з санаторію „Карпати". Виходили з автобуса ми без особливого ентузіазму. Асоціації з словом „санаторій " не були чимось надзвичайним. Проскочила думка „Ну і що цікавого ми можемо побачити в санаторії? Ну максимум—це мінеральні води, солоний смак яких не кожному до вподоби, "і ось., перед очима постає дивовижний парк, вік якого ,мабуть, налічує немало літ. Серед величних дерев простяглась вимощена бруківкою доріжка. На ній ,напевне, не одна знатна дама залишила слід свого екіпажу. Нашому здивуванню не було меж, коли замість звичного санаторію ми побачили середньовічний замок обсаджений живописними сакурами. Старанно підстрижені кущі, що служили загорожею для квітів і неподалік розташовані старовинні лавочки навіювали думки про давні часи :витончені дами врозкішних об'ємних сукнях, галантні кавалери, брички...саме тут прогулювались після літнього балу молоді пари, вдихаючи аромат квітучих дерев...

Мукачівський замок на пагорбі, старовинний Ужгород, село-музей під відкритим небом—ця подорож ще не раз нагадувала про минулі часи, часи в яких ще не було ні нас, ні наших батьків ба навіть наших бабусів.

Один день подорожі доходив уже до свого логічного завершення. Попереду ніч. І знову сни, в яких цвітуть нарциси і мріє Синевір. Одна довга ніч відділяє від них. Цікаво, насправді все буде так само прекрасно як уві сні, чи...?

Виявилось набагато краще. Сон не міг передати всієї краси та колориту реальності. Ніч пройшла як одна мить і ось переді мною ціле поле всіяне білосніжними, з сонячними усмішками, квітами.

Коли опиняєшся в цій казковій долині складається враження, що потрапив у чиїсь сни. Це куточок раю. І я радію, що цей рай знаходиться в нашій рідній Україні. Більше ніде у Європі Ви не знайдете такого дива. Та що там у Європі—у цілому світі!

Тут всі буденні проблеми стають незначними, вони відходять на другий план. Є тільки місце для безтурботності, легкості, і звичайно для них — володарів цієї долини світла.

Не хотілося їхати з цього надзвичайного місця, не хотілося відривати погляд від прекрасного, але попереду у нас ще одна зустріч, яку я теж чекаю з нетерпінням.

...Синевір...Ще більш загадковий, ніж на фотографіях і картинах. Хотілося б розгадати таємницю його мрій, а можливо він не мріє, а сумує? А от про що його сум? Про високе небо чи про гірські річки ?Важко відповісти. Тільки йому це відомо.

Сьогодні він здається навіть трішки веселим. Правда таким же загадковим. Та все ж... сьогодні він дозволив сонцю торкнутись променями його глибоких дум.

Біля нього тихо і спокійно. Тут панує якась особлива атмосфера— відірваність від всього світу, атмосфера вічних роздумів. Мимоволі сам занурюєшся в лабіринти нескінчених думок, які одна за одною приходять в голову. Такі думки рідко відвідують нас у звичній обстановці, бо там панує суєта і немає для них місця. А тут все по-іншому. Немає гамору і метушні.

Але все прекрасне рано чи пізно повинно закінчуватися, як і наша мандрівка. Настав час вирушати в дорогу.

Не хочеться покидати його на самоті з власними думками. На прощання скажу: „Я залишаю тобі частинку серця і своєї усмішки. Не сумуй, адже на вулиці весна ". Я впевнена, ми ще обоє 'язково зустрінемося.

Дорога знову без кінця і краю, Наш ще один непройдений етап. Життя бурлить, емоції співають: Ми йдем вперед, не дивлячись назад.

Попереду моє безкрає щастя,

До тебе нас дорога привела.

Ці враження з душі не можна вкрасти:

Чарівний край..., нарцисові поля...

І кожна квітка променем світанку Загляне в серце залишивши там, Маленьку згадку закарпатських ранків, І думи загадкових Синевірських хмар.

                                                              Наші фото

         Перша зупинка в гостинному Закарпатті

Замок Шернбурнгів

 Замок Поланок

Липова алея на р. Уж.

Біля пам'ятника Марії Зріні та Ференца Ракоці ІІ

Біля скульптури орла на території Ужгородського замку

Водяний млин на території Ужгородського музею

"Долина нарцисів"

а по переду гори ...

"Синевірська поляна"

"Синевір"

Зелені води Синевіру